– Прийдеш на книжкову виставку? – запитали ми свого друга, науковця, викладача, кандидати філософських наук.

Він замислився:

– Треба, звісно. Але кожного разу, коли я туди іду, сам себе запитую: навіщо? От начебто, зібралися видавці з усієї країни, привезли книжки, а я ходжу пів дня і нічого не можну знайти цікавого. Такого, щоб потрібно було саме мені. Зрештою куплю з пристойності пару книжок, таких, що просто так не купив би. От і виходить, що час змарнував, гроші витратив і нічого не отримав. – резюмує він. – І що характерно, коли я приїздю до Варшави, то у книгарні завжди знаходжу кілька потрібних назв. І у стамбульських книгарнях – теж, і у санкт-петербурзьких. Нещодавно був у Каїрі, так і звідти привіз кілька цікавих для себе видань. А Київ – що на виставці, що у книгарнях знайти щось потрібне практично неможливо. Ані з-поміж українських видавництв, ані іноземних. Не знаю, чому так, ви – фахівці, то розкажіть мені, в чому тут проблема.

Власне, не тільки цей наш друг відзначає абсолютну відсутність в України серйозної наукової книжки. Нам доводилося спілкуватися з фаховими художниками, дизайнерами – в один голос вони твердять, що відкладають гроші, аби раз на рік виїхати до Стамбула чи Варшави та купити потрібних фахових видань. Звісно, можна було б поїхати до і Лондона, але це значно дорожче.

Можете провести опитування своїх знайомих науковців і перевірити сказане. Виключенням є хіба фахівці з українського фолкльору чи етнографії, які нічого цікавого у Стамбулі не знайдуть, хоча якщо етнографу захочеться прослідкувати у рідній культурі впливи сусідських, шлях неодмінно приведе його до варшавських, санкт-петербурзьких чи стамбульських книгарень.

Український книжковий ринок в змозі задовольнити хіба що студентів – для них щось-таки друкується чи привозиться з Москви.

На перший погляд така ситуація виглядає природно – скільки в нашій країні фахівців, наприклад, з японської культури? Десяток-два. Тож ніхто не буде спеціально для них видавати наукові праці. І для гідрографів не буде, і для ядерних фізиків, біологів, сейсмологів тощо. Науковий та інтелектуальний світ України сьогодні згорнувся практично до критичного мінімуму, який ще дозволяє жевріти думці, але вже не може забезпечити повноцінну циркуляцію в межах країни.

Інша справа – наші сусіди. Не скажемо за Туреччину, але Росія чи Польща можуть собі дозволити широкий спектр інтелектуальної літератури з різноманітних питань – як вітчизняних, так і перекладних – а що самі не видають, то привозять з-за кордону, мовою оригіналу чи універсальною англійською. Саме тому в одній тамтешній книгарні розумних книжок більше, ніж в усій Україні.

А хто заважає нам робити те саме, запитаєте ви? Нехай вітчизняні науковці здатні купити тільки десяток гідрографічних книжок – то нехай торгівці привезуть їх з-за кордону, все одно російські книжки їдуть до нас вагонами та контейнерами. Хіба бізнесмени не розуміють, що це вигідно? Адже рідкісні видання завжди дорожчі, значить і заробити на них при розумному підході можна більше.

Подібна постановка проблеми виглядає цілком слушною, тому давайте спробуємо разом розібратися у тому, хто є винуватцем інтелектуального голоду в Україні – неплатоспроможні інтелектуали, попсуй-майстри від бізнесу, чи, може, хтось інший, великий, таємний та невловимий.

І почнімо скраю – може, у всьому винна мала кількість та бідність наших науковців та інших споживачів інтелектуальної книжки? Ніхто ж не буде сперечатися, що їх мало і вони бідні? Дійсно, сперечатися не будемо. Зауважимо лише, що частина цих людей все-таки купує потрібні книжки за кордоном – у країнах, де вони зовсім не дешеві.

Отже логіка підказує: якщо представники деяких галузей науки чи мистецтва активно купують книжкову продукцію, значить низька купівельна спроможність українського інтелектуала не є єдиною і вичерпною причиною книжкових негараздів.

Наступне запитання адресуємо видавцям: чому ви, шановні наші, не видаєте розумних книжок? Чому здебільшого обмежуєтеся дитячими, художніми, етнографічними та українознавчими?

Відповідь на ці питання також лежить на поверхні. Якщо в країні є десять тисяч потенційних читачів певної книжки, видавець може надрукувати тисячу-дві примірників, і вони рано чи пізно продадуться, повернуть вкладені кошти і навіть забезпечать прибуток. Якщо ж потенційних покупців на книжку – п’ятдесят, видання є неможливим з чисто економічних причин. Спробуйте розкинути витрати, пов’язані зі створенням книжки, на п’ятдесят примірників і побачите, що ціна кожного буде вимірюватися тисячами гривень. Хто їх купить?

Звідси витікає цілковита необхідність завозити малотиражні видання з-за кордону, з більших за розміром країн – ну якщо вже не більших (бо Польща чи Туреччина співмірні з Україною), то з таких, які мають більше потенційних читачів. Звісно, найперспективнішим напрямком виглядає імпорт з Росії, бо вона забезпечує не тільки своїх, але й наших, а також білоруських, казахських, естонських та решту пострадянських інтелектуалів, а значить може дозволити собі видання навіть дуже екзотичних книжок.

Виходить, що ключовою постаттю на ринку розумних книжок є  імпортер – той, хто „в білу”, „в чорну”, а чи „в сіру” перевозить книжки через український кордон. Все дуже просто – береш по одній-дві розумні книжки в Росії, привозиш до України, віддаєш, наприклад до „Наукової думки”, туди, де кучкуються потенційні споживачі. Живі покупці приносять живі гроші за живі книжки, всі задоволені. Але якщо все так просто, чому спритні хлопці-імпортери досі не роблять цього? Бо дурні?

Може, й дурні. Проте рахувати вміють. Бізнес завжди іде туди, де заробітки більші. Тому імпортери порахували: закупити дві тисячі примірників роману Донцової простіше і вигідніше, ніж колупатися у прайсах інтелектуальних видавців, збирати по кілька примірників, перевозити через кордон…

Хто не знає – основний імпортний потік (звісно, напівлегальний - „сірий”) іде через Харків. Там книжки купують палетами, а потім розвозять по всіх ринках України. Далі продукцію продають пачками господарям яток, а тоді, вже з прилавку, пропонують роздрібним покупцям – поштучно. Навіть на базарах ніхто не займається двома-трьома примірниками, бо це невигідно. Пачка – от мінімальний розмір закупки. А хто купить пачку серйозної наукової книжки, скажімо, з біології? А хто завезе палету?

Далі просимо звернути увагу на полиці українських книгарень та, особливо, на віднедавна розквітлу мережу „п’ятнашок”, де всі книжки коштують 15 гривень. Зайдіть до такої книгарні та подивіться на останню сторінку обкладинки. Що ви там побачите? Вірно, старий цінник російської книгарні. Це книжки, що їх як неліквід знято з продажу у Росії і продано за копійки.

Ціна одного примірника такої книжки у Харкові – кілька гривень. Гуртовик, наприклад, купує палету по три гривні, а продає пачками вже по шість. Магазин, купивши по шість гривень, продає вроздріб по дванадцять- п’ятнадцять. В результаті і книжки дешеві, і бізнесмени при грошах. Єдина незручність – старі цінники. І ще одна – книжки ці дво-трирічної давнини і відповідно мають сумнівну цінність для компетентного читача. Проте всі бізнесмени наварюють на них по сто відсотків.

Хто сумнівається – перевірте роки видання книжок, які виставлені сьогодні на прилавках не тільки „п’ятнашок” але й решти українських крамниць. Не складно переконатися, що абсолютна більшість книжок на українському ринку мають 2007-2008 роки видання. По-справжньому нові книжки ви легко вирізните передусім за непомірною ціною, яку можуть виправдати хіба супербрендові автори і модні теми. Проте їх – одиниці, а основна маса товару – те, що не купили росіяни торік.

Ну то й що, скажете ви, інтелектуальні книжки не застарівають. Звісно, певною мірою це так. З іншого боку – саме через це їх масово не знімають з полиць. Такі видання здебільшого продаються „до останнього” і практично не втрачають ціни. В результаті вони – рідкісні птахи у „п’ятнашках”, так само, як сукні „от кутюр” практично не потрапляють до українських секенд-хендів.

Звісно, не весь торговий капітал пірнув у цей суперприбутковий сектор. Дехто спеціалізується на нормальному імпорті, невеликі націнки в якому компенсує за рахунок фінансової надійності – працює на замовлення бібліотек чи навчальних закладів а інколи і звичайних покупців за передоплатою. Ви теж можете звернутися до них через інтернет і якщо твердо знаєте, що саме шукаєте, якщо будете наполегливими і терплячими, якщо, врешті, пощастить, то отримаєте свою книжку протягом одного-двох місяців.

Однак далеко не завжди ті, хто прийшов до книгарні, точно знаючи, що саме хоче купити, купують виключно те, що запланували. За умови доброї пропозиції купівля, навіть фахова, є актом спонтанним. Чув щось про книжку – а ось вона перед тобою. Купувати чи ні – визначаєшся вже переглянувши. А якщо інша зацікавила – придбав її.

Проте з чого вибирати українському інтелектуаллві?

От і виходить, що країна, яка харчується залишками з книжкового столу росіян, не може розраховувати на делікатеси – навіть для тонкого прошарку платоспроможних гурманів. Проте недоїденого олів’є у нас є скільки завгодно.

Цікавий факт – у Росії за рік видається близько 100 тисяч назв книжок. Всі, звичайно, різними накладами, але назв саме стільки. У Чехії, до речі, стільки ж. І в Німеччині так само. Звісно плюс-мінус десять тисяч, але порядок співпадає – і це при тому, що в Чехії проживає десять, у Німеччині – вісімдесят, а у Росії – сто сорок мільйонів людей.

Магічна цифра у сто тисяч назв характеризує спектр внутрішнього попиту – охоплює усі інтереси споживачів: підручники та дитячі розмальовки, словники та детективи, атласи, дамські романи, монографії, бізнес-видання – тобто усе, на що в країні є покупець.

А скільки назв книжок видає Україна? Відповідно до звітів Книжкової палати торік ми спромоглися видати лише 17 тисяч назв. І не тому, що українці тупі – не вміють видавати або не потребують більшого асортименту. Справа в іншому – в тому, що не видані в Україні книжки нам привозять добрі люди з-за північного кордону у вигляді товарних залишків дво-трирічної давнини. Ми звісно, щиро вдячні росіянам, що вони позбавляють нас необхідності морочити собі голову з редагуванням, версткою та друком такої кількості книжок. Приємно, коли за тебе працює хтось інший, але ми певні – переважну кількість видань, що їдуть до нас машинами та вагонами, можна і треба друкувати в Україні.

Тільки як цього досягти?

Будь який студент економічного вишу відповів би на це питання не вагаючись – треба дати пільги українським видавцям або обмежити імпорт.

Податкових пільг у вітчизняних видавців вже стільки, що бухгалтерії заморюються їх обліковувати. Ми не платимо жодних податків вже більш ніж десять років, але чомусь ситуація не покращується. Скоріш за все тому, що росіяни теж податків не платять, і тут ми з ними виступаємо на рівних.

Що ж до обмеження імпорту, то тут було зламано немало списів. Як ветерани руху ми одразу хочемо попередити: введення ЖОДНИХ додаткових платежів на кордоні за російські товари неможливе. Як не назви – мито, акциз, спеціальний збір. ЦЕ ПРЯМО ЗАБОРОНЕНО У ВЕЛИКІЙ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІЙ УГОДІ. Так і написано: будь-які додаткові платежі у будь-якій формі заборонено. А отже усі фантазії на цю тему можна одразу припинити – жодних марок, „зборів на потреби української книжки” і такого іншого. Ми уважно читали договір з Росією, і консультувалися з фахівцями Мінюсту.

Міжвідомча комісія при віце-прем’єрі також зробила однозначний висновок: договір з Росією дозволяє хіба тимчасово обмежити кількість ввозимого товару у тих випадках, коли є докази, що місцевий виробник знаходиться у пригніченому стані. Звісно, доказів, що українська книжка пригнічена, не бракує і якби не те, що останнім часом гуманітарною політикою в Уряді займається людина, у якої до 2012 року за посадою замість голови повинен бути футбольний м’яч, можна було б про щось розмовляти.

Може після того клятого чемпіонату нам вдасться все-таки переконати владу, що вибору насправді нема?

Якщо ми хочемо якось обмежити скажений імпорт книжок, мусимо користуватися тільки і виключно кількісним обмеженням імпорту – квотами – так велять міжнародні зобов’язання нашої країни. Для інтелектуальної книжки це, до речі, дуже корисно – податки не збільшуватимуть її ціну, що є особливо важливим для споживачів інтелектуальної книжки, які здебільшого не надто заможні.

Наступна користь для інтелектуальної книжки така: оскільки кількість примірників, дозволена для ввозу обмежена, великотиражні дешеві видання стане вигідніше друкувати в Україні – саме сюди рікою потече промисловий капітал. А гроші торгівців – фахівців з імпорту – спрямуються на поставки того, що не варто друкувати в Україні через невеликий попит.

Отут і настане момент, коли увага імпортерів з масовки та секенд-хенду переміститься в бік малотиражних видань. А саме такими – малотиражними і є інтелектуальні книжки. Великотиражні друкуємо на місці  – бо так вигідніше, а малотиражні завозимо з-за кордону.

Цю просту схему нам вдалося свого часу обґрунтувати єдиному (на жаль) притомному віце-прем’єру з гуманітарних питань В’ячеславові Кириленку. Треба віддати належне – він швидко зрозумів цей механізм і взявся за його втілення. Відповідну постанову Уряду було буквально силоміць пробито через усі міністерства та служби. Не будемо описувати запеклі бої, які точилися на нарадах, інтриги, що плелися навкруги та героїчний опір чиновництва, підігрітого імпортерами. Скажемо тільки, що до обурення „несправедливо ображених” імпортерів на наше здивування приєдналися голоси досить помітних українських інтелектуалів.

„Фі! – сказали вони. – Як можна обмежувати книжки? Це неінтелігентно!” „А що ж робити з теперішньою ситуацією?” – питали ми. „Не знаємо, що робити, але обмежувати не можна”. Дарма ми переконували у тому, що це єдиний вихід, дарма наводили статистику – якщо справжньому інтелектуалу вже „втємяшится в башку какая блажь, колом її оттудова на вишибеш”, як писав російський поет Нєкрасов.

„Давайте брати мито, бо обмежувати – не інтелігентно.” – це після годинних лекцій про зобов’язання за міжнародними договорами. „Не можна мито, не можна податки, не можна акциз. – вкотре відповідали ми. – І потім – обмежувати це „неінтелігентно”, а мито – „інтелігентно”?” – „Тоді давайте спеціальний збір.” – „Заборонено. Ми ж говорили. У великій угоді з Росією.” – „Ну, не знаю, але обмежувати не годиться.” – „Вам подобається сьогоднішня ситуація?” – „ Не подобається.” – „Ви згодні, що треба щось міняти?” – „Згодні, але обмежувати – це неправильно. Давайте будемо клеїти акцизні марки” – „Не можна акцизні марки!” І знов-здоров, все по колу.

Звісно, журналісти почули смажене – ще б пак, українська інтелігенція виступає проти ініціативи помаранчевого Уряду із захисту українських книжок! Здійнявся неймовірний галас. Але треба віддати належне Кириленкові – він просто фізично гацнув по столу кулаком та сказав: „Дискусії припиняємо. Книжку треба захищати і іншого механізму не існує. Значить будемо квотувати. Крапка.”

Постанову підготували до підпису, і російські видавництва, які чомусь довідалися про це першими, швиденько завезли до України понаднормову кількість книжок – щоб протриматися перші місяці, до налагодження друку тут. Проте українській книзі знову не пощастило – Уряд Єханурова зняли і постанова залишилася не підписаною.

Наступним віце-прем’єром був одіозний Табачник – він пустив документ на друге коло візувань і всі ті, хто раніше поставили позитивну візу, одразу виправили її на негативну. От і вся історія.

Хтозна – може, якби українські інтелектуали спробували прислухатися до аргументації чи принаймні не виступали б проти неї публічно, постанову вдалося б прийняти – адже тоді рахунок ішов буквально на дні.

Проте сталося як сталося. А тому питання: чому в Україні немає інтелектуальних книжок, і досі залишається риторичним.

Тобто таким, що не потребує відповіді.