Я не люблю витиратися, це з самого дитинства, коли ми жили біля річки – мокру шкіру так приємно холодить повітря, що гріх після купання трохи не побути голою. Навіть коли приймаю душ після тренування, завжди намагаюся хоч би до шафки дійти та трохи покопирсатися у речах, не одягаючись.
 Намотавши свій улюблений блакитний рушник на голову, я переступила поріг роздягальні, залишаючи на старій щербатій плитці мокрі сліди. Біля лави у кутку стояла Лана, яка затрималася у залі, і тепер тільки закінчувала роздягалася – руки за спиною намацували застібку ліфчика, а одяг, шабля, маска, та дріт валялися жужмом просто на підлозі. Вона ніколи не вирізнялася надмірною охайністю. Наступної миті очі подруги зачепилися за мене, і вона раптом завмерла, немовби побачивши якогось рідкісного птаха. Гострий погляд деякий час уважно і безсоромно блукав моїм тілом – знаєте, як ото впевнений у собі чоловік вміє роздягати дівчат очима. І несподівано я відчула себе дуже незатишно – може, через те, що з мене не було чого зняти – хіба шкіру. А шкіра миттєво почала горіти, захотілося прикритися рушником, хоч це, певно, і здалося б смішним. Я опустила голову, намагаючись у такий спосіб вийти з контакту, і зробила кілька швидких кроків вперед, до своєї шафки. Але раптом буквально наштовхнулася грудьми на холодний метал. Погодьтеся, коли голого тіла несподівано торкається залізо, є від чого отетеріти. Я зупинилася і підвела очі. Поряд стояла Лана, поставивши ногу на лаву, немовби у піввипаді. У своїй лівій, робочій руці, вона тримала шаблю, якою і перепиняла мені дорогу.
 Першим порухом душі було відсахнутися, однак я стрималася і наскільки могла спокійно подивилася подрузі в обличчя. Вона була на своїй хвилі: нахилила голову в один бік, потім у інший, немовби приміряючись. Потім повела рукою, і клинок її пішов у подорож моїм тілом, притискаючи плоть та холодячи її до самої глибини. Лезо повільно спустилося до живота, потім знову стало забиратися вгору, поки вперлося в груди, а тоді підняло їх, немовби зважуючи. Хоч у мене мороз ішов поза шкірою, однак виказати це гідність не дозволяла, і я продовжувала спокійно стояти на місці.
  – Правда, цікаво? – якось замріяно спитала Лана і облизала губи. – Зброя і тіло. Таке ніжне, таке беззахисне. Ти ніколи не думала, який це неймовірний контраст?
 Вона ще підняла шаблю, і мої груди по черзі зірвалися з неї вниз, немов стиглі груші з дерева. Тільки на відміну від груш, вони ще й здригнулися, немовби хвилею взяті. Подруга опустила клинок і він влігся просто зверху на мої пипки. Я відчула, що вони відразу затверділи й стали гарячими. Лана поводила трохи шаблею вгору-вниз, немовби граючись із грудьми, а сама тим часом уважно дивилася мені в обличчя. Я теж не відвертала погляду, хоч це і коштувало великих зусиль.
  – Знаєш, колись жінки на дуелях фехтували голими. Щоб одразу було видно поранення. І потім, ти ж розумієш, яка це неймовірна насолода, проткнути такі розкішні груди, і бачити, як по них біжить кров. Перед тобою біле незаймане тіло, а раптом торкаєшся його, занурюєшся... Я починаю розуміти чоловіків, слово честі.
  Єдине, що я дозволила собі у цій ситуації – закусити губу. Втім, кожна жінка має право закусити губу, і це ще нічого не означає.
 Лана повела зброєю донизу, обводячи контур живота і зупинилася в самому низу, притиснувшись до стегон та боляче прищемивши моє волоссячко.
  – Я розумію чоловіків, які прагнуть зануритися у таке тіло, – сказала вона. – Але вони мають для цього іншу зброю. А я – тільки шаблю.
 Вона натисла ще трохи, певно розраховувала, що я не витримаю і зроблю крок назад. Однак я тільки сильніше стиснула зуби.
 Дівчата, що звично галасували навкруги, раптом замовкли і почали зацікавлено збиратися навколо нас. Вони не могли зрозуміти, що відбувається.
 Лана послабила свій тиск, а тоді сріблястий клинок знову почав подорож угору, до моїх грудей. Я сконцентрувалася, немовби перед атакою.
  – Уявляєш, як приємно побачити кров на такому тілі? Кров, яку пустила ти, – Лана знову облизнулася, немовби хотіла напитися цієї крові. – Скрізь: на животі, на грудях, на щоках...
 Шабля її знову повторила свій фокус із підніманням моїх грудей. Слава Богу, у мене є що піднімати, тому довго тримати їх на витягнутому клинкові складно. І я напружила литки, не відводячи погляду від хижих очей подруги.
  – М-м-м, – показово застогнала вона, і тут лезо зірвалося вгору, на якусь частку секунди давши свободу моєму тілу. Цієї ж секунди я рвучко присіла і рвонула вперед, немов у атаці стрілою. Звісно, Лана не очікувала такого маневру, тому трохи розгубилася. Я ж у свою чергу скористалася цією розгубленістю й несамовито рвонула на себе дверцята шафки. Ще мить – і шабля в руці. Ще півмиті, і я вже у бойовій позиції, просто як була, гола.
  – Хочеш побачити кров? – замість слів у мене з горла вирвалося якесь дике гарчання, певно, від того, що в горлі пересохло. – Давай! Спробуй!
 При вигляді зброї у подруги теж прокинулися рефлекси. Шабля її опустилася на рівень грудей, а ноги самі по собі стали у стійку. Вона не сказала жодного слова, але клинок уже почав виписувати у повітрі таємні бойові письмена.
 Це було своєрідне видовище – я абсолютно гола і з рушником на голові та Лана, що мала на собі самісінькі червоні плавки – адже бюстгальтер вона встигла-таки зняти до інциденту. Не знаю, як там почувалися у старовину оголені дуелянтки, але я зараз бачила перед собою не жінку, а суперницю, яку попри все треба було розчавити. Босі ноги ковзали по плитці, тому рухатись у такій ситуації доводилося обережно, і я вже почала була готувати коротку атаку, коли раптом мене спіймали за руку. Я смикнулася. З другого боку схопили міцніше. Лану теж оточили четверо дівчат.
  – Ви що, подуріли?
  – Тримайте їх, тримайте! Я зараз тренера покличу!
  – Не треба нікого кликати, – Лана демонстративно опустила зброю. – Жартів не розумієте, чи що?
  – Нічого собі, жарти!
  – А що ви гадали, ми всерйоз? Жартуємо ж, правда, Свєт?
 Я дивилася на неї і нічого не відповідала. Певно, це й справді був жарт, щоправда, не дуже вдалий.
  – Пустіть. Ну справді, пустіть, – подруга випручала свою лівицю з дівчачих рук. – Я просто хотіла показати один фокус.
 Весь її вигляд демонстрував спокій, а на губах блукала посмішка, так що оточення й справді розтисло обійми. Лана струснула тілом, немовби остаточно звільняючись, і раптом одним рухом поклала шаблю собі на груди. Поправила її трохи, прогнулася у спині і – ап! – підняла обидві руки над головою. Хтось зойкнув від подиву: шабля залишилася лежати на високих Ланиних грудях, немов самурайський меч на підставці.
  – Оп-ля! – Лана стулила зап’ястки над головою та зробила крок уперед.
 Дівчата розступилися. А вона посміхнулася переможно, дивлячись просто мені в обличчя, потім виставила ногу вперед на носок та зробила короткий танцювальний рух стегном. За всіма законами фізики, зброя мала брязнути на підлогу, але Лана відкинула голову назад, ще розправила плечі, і клинок просто-таки закляк на зручному зручному ложі з пружних персів.
 Усі охнули. Лана зробила ще один рух стегном. Потім ще один. Потім закрутила животом, немов завзята східна танцюристка. Дівчата зааплодували. Далі якась із них взялася вибивати ритм, і до неї швидко приєдналися решта. Мене вже не тримали. Я просто стояла, опустивши зброю і не могла відвести очей від шоу. Голі й напівголі дівчата плескали у долоні, а Лана граційно витанцьовувала на середині, тримаючи шаблю на своїх грудях. Вона робила якісь неймовірні рухи стегнами, в результаті яких живіт виконував свій окремий танець, ноги – свій, а зброя залишалася непорушною, немовби приклеєною до тіла.
  – Гой, ши-ді-ри-ді-да- ши-ді-ри-ді-да-на! – завели з кутка.
 Лана, зупинилася переді мною і зробила кілька па, спостерігаючи за реакцією. Потім знову повернулася до дівчат, які просто-таки шаленіли від захвату. Зупинившись, вона зняла шаблю з грудей, і коли всі знову зааплодували, виставила вперед праве стегно і примостила лезо на нього.
  – Ого! Ти диви!
 Тепер танцювала верхня половина Ланиного тіла. Стегна виписували плавні кола, не втрачаючи рівноваги клинка, а плечі трусилися, мов у циганки, примушуючи повні груди колихатися в такт і, здається, теж виписувати кола.
 Такого неймовірного захвату в роздягальні не пригадаю – хіба коли виграли командне золото на Універсіаді, та й те, здається, тоді було спокійніше.
 Лана переклала шаблю на інше стегно і взялася, притупуючи, обертатися навколо себе. А я раптом втратила цікавість до цього шоу. Мовчки поклала зброю, зняла рушник з голови і почала витиратися. Лана ще танцювала під ритмічні оплески дівчат, а я вже вдяглася та склала амуніцію в сумку.
  – Подруго! – почулося ззаду.
 Переді мною стояла Лана, як була напівгола з шаблею у руці.
  – Подруго, ти що, образилася? – у її голосі просто-таки бриніла перемога, помножена на визнання. – Так я і тебе навчу. Хочеш?
 Я мовчки взяла сумку та пішла геть. Хтось засміявся у спину, але я не стала озиратися. Бо знала, хто це був.

В розробці

 …Напившись вина, ми сіли біля багаття і взялися за справу, яка по-флотському зветься травлею, а по нашому – брехнею.

  – Вдягнися, – наказав Микола Григорович онучці. – Вересневі ночі підступні.
  – Ой, діду, я ще не відійшла від літньої спеки! Їй-бо не хочеться нічого вдягати!
  – І не треба, – втрутився я. – Тут на островах чужі не ходять, то взагалі одяг не потрібен. Ходи собі, засмагай.
  – Я так і роблю, коли нікого немає, – зізналася Маринка.
  – Я теж. Знаєте, як воно на яхті – ідеш собі, нікого не бачиш і тебе ніхто не бачить. У нас в яхт-клубі випадок був. Мій знайомий хлопець. Роздягнувся та засмагає, значить, на яхті. А вітру майже немає. Штиль. Це тут недалеко було, на водосховищі. Вітрила висять, він голяка сидить у кокпіті. Розслабуха! Коли вирішив скупатися. З борта просто стриб у воду і поплив. А тим часом вітер дунув. Уявляєте? Вітрила надулися і яхта пішла сама. Він побачив та за нею. А вітер сильніше. Коротше, не догнав він свій човен.
  – Боже! – сплеснула руками дівчина. – Як же так?
  – А так. Голий серед водосховища плаває.
 Професор креслив щось на землі паличкою, не знаю, чи слухав, зате Серьога дивився на мене уважно, як на вчителя у школі. Отак би раніше, коли вчили морські терміни!
  – Ну, звичайно, він спочатку розгубився, а потім трохи заспокоївся та вирішив, що Дніпро, слава Богу – не море, тут зустрічних суден навалом, а домовитися з капітаном та догнати яхту – справа техніки. Заліз на найближчий бакен, сидить чекає, щоб не витрачати сили. Але не врахував, що у неділю, а це була неділя, баржі не ходять, а всякі прогулянкові катери далеко від Києва не запливають. Словом, просидів він цілий день, сонце сідає, вітерець здіймається і стає зрозумілим, що вночі його взагалі ніхто не побачить. А ночувати на бакені не можна, бо впадеш у воду і гаплик, там місця хіба щоб сісти…
 Я відламав від куща гілочку і став стругати її ножем, роблячи собі зубочистку. І не тому, що риба застрягла в зубах, а для того, щоб створити паузу. Пауза у потрібному місці дає змогу слухачам перетравити інформацію і підсилює інтригу. Однак тут важливо не помилитися з місцем і, головне, з тривалістю мовчанки, тому що хтось неуважний може вирішити, що історію закінчено, і…
  – У мене, пам’ятаю, теж був випадок, – раптом прокашлявся мій матрос.
 Від несподіванки я мало пальця собі не порізав.
  – Зачекай! – штурхнула його у плече дівчина. – А далі?
 Цей досить фамільярний жест справив на мене неприємне враження. Чого це вона йому “тикає”? І руки розпускає – ми ж усі щойно познайомилися? Але Серьога одразу замовк, - хоч якась користь.
  – Далі? – удав я здивування. – А, далі! Далі він вирішив плисти до берега. Бо плавав добре і течія на водосховищах не така щоб аж. Коротше, стрибнув у воду і поплив. Звичайно, це не така проста справа – поки до берега догріб, заморився, як чортяка, і сонце сіло, настала ніч. Вийшов він на берег голий, відсапався і пішов шукати людей. Коли чує – співи.
 В цей момент, неначе на замовлення, до нас долинули голоси. Десь неподалік співали.
  – Що це? – здивувався я.
  – Туристи, мабуть, – знизала плечима Маринка.
  – Це на сусідньому острові, – пояснив старий професор, відірвавшись від свого малювання. – Зараз повний місяць.
  – В смислі? – не зрозумів я.
  – Там завжди така історія, коли повня. Нечисте місце.
  – Туристи?
  – Та ні, – старий пхикнув у вуса. – Можна сказати, що тутешні.
  – Якесь свято?
  – Та ну, діду, – втрутилася дівчина у наш діалог. – Дай дослухати.
  – А я що? Слухай собі на здоров’я.
 Маринка обернула свої очі на мене:
  – Ну і що робив ваш знайомий?
 Я вловив ще кілька звуків з сусіднього острова. Співали дівчата, кілька голосів, пісню не розібрати, але музика якась непроста. Ну гаразд, все по черзі.
  – Так. Ну то він, значить, пішов вздовж берега шукати людей. А сам голий, бо весь одяг залишився на яхті. Коли чує – хтось співає, – при цих словах голоси з сусіднього острова залунали гучніше і всі несамохіть обернулися, прислухаючись до незнайомої мелодії. – Отак приблизно співали, – пожартував я і Маринка посміхнулася. – От. Багаття на галявині. Туристи. Хлопець і троє дівчат. І раптом з кущів виходить абсолютно голий чоловік та починає переконувати, що він не маніяк. Дівчата, звичайно, верещать. – На цьому місці моєї розповіді голоси з боку річки раптом зі співу перейшли на крик, ніби граючись з нами. Я теж несамохіть озирнувся.
  – Здається, нас слухають. – здивовано сказала Маринка.
 Професор філософськи розвів руками:
  – Може бути.
  – Тут, на воді, звуки розповсюджуються далі, бо відбиваються від поверхні. – пояснив я. – Коли йдеш на яхті, можна розмовляти з зустрічними без мегафона.
 Серьога авторитетно кивнув – ще б пак, досвідчений яхтсмен, цілий день на воді провів, лише одне вітрило порвав, капітана за борт викинув і якорем пробив причал. Просто морський вовк!
  – Але ж ми зовсім тихо говоримо, – Маринка перейшло на шепіт, немовби боялася, що її почують.
 Я теж несамохіть стишив голос:
  – Фізика – це складна наука.
  – Фізика тут ні до чого. – зауважив Микола Григорович.
 І в цієї миті звуки, що долинали з сусіднього острова, перетворилися на шепіт, начебто хтось передражнював нас. А може, це просто очерет шурхотів?
  – Очерет, – заявив я впевнено і слова пролунали у тиші, немов постріл. – Шурхотить під вітром. Не звертайте уваги.
  – А вітру немає. Туман, – вставив своє слово мій “морський вовк”.
  – То, може, качки там збираються, – не здавався я. – Скоро відлітають. Сезон. Так ви будете слухати чи ні?
  – Будемо, будемо, – замахала руками Маринка. – Давайте послухаємо, що було далі.
 Я прокашлявся так, що луна пішла над Дніпром.
  – Отож. Його щастя, що там був тільки один хлопець. А то б наваляли йому по саме нікуди. А так порепетували і врешті повірили, що він не якийсь там збоченець. Він пояснив, що і як, знайшли якісь штани. А зранку разом з цими туристами поїхали катером шукати яхту. Добре, що вітрила здалеку видно. Знайшли у затоці. Навкруги вже місцеві рибалки позбиралися – хто з сокирою, хто з ключем гайковим – розібрати на запчастини. Бо на яхті однієї нержавійки на кількасот доларів. А у доброму хазяйстві й кулемет згодиться.
  – Цікава історія, – посміхнулася Маринка.
  – Потім він одружився з однією з тих дівчат, – додав я спеціально для неї, хоч це вже була відверта брехня.
 Голоси з річки раптом дзвінко розреготалися, немовби розкусили мій маневр. Дідько б їх вхопив, невже тут і справді все так чутно?
  – Діду, а що ти казав про повний місяць? – Маринка обернулася до старого. Він теж прислухався до таємничих голосів.
  – Казав, що тут завжди так. Не знаю, як воно взимку, а до пізньої осені як повня, то вони починають – купаються, сміються.
  – Туристи? – знову уточнив я.
  – Та які там туристи! Тут же село раніше стояло. Оце ми зараз з вами на городі в – якогось дядька засідаємо.
  – Як це, на городі? – не зрозумів мій Серьога.
  – Канівське водосховище затопили тільки у сімдесятих, – авторитетно пояснив я. – А раніше тут хати стояли. Церква оно досі по коліно в річці стоїть.
  – Де? – Серьога заозирався, ніби вночі та ще й через туман і справді міг щось побачити.
  – За наступним островом. – Професор на правах господаря повернув собі право розповіді. – До речі, її зараз перекрили руберойдом, така стала, як справжня.
  – Хто перекрив? – не зрозумів я.
  – Люди. Тут же село було. Люди жили. До церкви ходили.
  – Так вони ж всі поїхали.
  – А церква ж залишилася! Щоб ви знали, вони й досі на храмове свято приїздять на човнах святкувати. Прикрашають все, як годиться. Це на Спаса якраз, у серпні, тому тут багато людей збирається. Тільки без попа, бо піп по коліна в воді служити не буде. Святкують, як годиться.
 Чесно кажучи, я не зрозумів, про що він:
  – Нелогічно виходить. Свято храмове, як без попа? І потім, там де вони живуть, своя церква є. Чому там не святкують?
  – Та, мабуть, що святкують. І там святкують, і тут. Там свій храм, своє свято, тут свій.
  – Це що, півсела там, півсела тут?
 Професор засміявся:
  – Ви не зовсім розумієте, що таке храмове свято. Це – день святого, якому присвячено церкву. Наша тутешня церква була присвячена Преображенню Господньому. Тому храмове свято виходить на Преображення, тобто на яблучний Спас. А якщо у новому селі церква святого Миколи, то й святкують на Миколу.
  – Зрозуміло. Ну а без попа як? – не здавався я.
  – Не знаю. Якось обходяться. Свято ж церкви, а не попа. Попів багато, церква – одна. І потім, церкви на порожньому місці не будували. Щоб ви розуміли, християнство завжди намагалося використати авторитет язичницької віри, яка панувала тут буквально до ХІХ століття, і церкви зазвичай будували на місці капищ. Тож місце було святим іще коли попів ще у природі не було.
 Дивно, але голоси з річки припинили нас слухати і зайнялися своїми справами: верещали, співали, хлюпали водою, – словом, поводилися як нормальні туристи, що вирішили вночі скупатися. Голяка, звичайно – а як іще купатися вночі?
  – Уявляєте собі, жили люди в селі, орали землю, молилися Богу. Коли раптом на майдан привезли чорний бакен. Скинули з вантажівки, нікому нічого не сказали та поїхали. Все село зібралося подивитися – що то воно таке? Величезна залізяка, ланцюгом прикута до бетонної плити, певно, щоб ніхто не вкрав. І номер на боці написано. Хлопці одразу на неї полізли, повсідалися згори. Залізо тепле, сидіти приємно. Голова сільради поцокав язиком і сказав: “Заливати нас будуть”. Ніхто не повірив – як це так, заливати? Живі люди, і заливати? Такого не може бути. Старий дід, що вже геть з розуму вижив, сказав, що це ракету будуть запускати, і от йому повірили. Тільки один хлопець спитав – як же її запускати, коли ланцюгом прикута? Дід у відповідь дав по шиї і пояснив, що як будуть запускати, ланцюг перерубають, а поки, щоб сама не злетіла, нехай буде прив’язана. Заспокоєні люди розійшлися, бо ракета – це звичайна річ, он космонавтів по телевізору показують, але ж не може бути, щоб живих людей водою залили? Поступово звикли до залізяки на майдані, вже ніхто на неї уваги не звертав, а хлопці повишкрябували написи – “Люда + Вовчик”, “Ірка – коза”, ну і таке інше. А потім, коли прийшов наказ виселятися, зрозуміли, що голова правду казав. Ну що тут вдієш – влада звеліла, значить треба виселятися. На новому місці, кажуть, збудували нове село, зі школою та сільрадою. Поплакали та стали збиратися. Держава машини дала для переїзду. Тільки одна баба Василина не збиралася. Люди їй: що ти вигадуєш, стара? А вона – я тут народилася, тут і помру, нікуди не поїду. Голова їздив, умовляв, казав, що це веління часу, що треба розвивати гідроенергетику, – ніяк. Уперлася, як стовп. Ну то він і плюнув, сказав, що як вода прийде, сама побіжить. Баба Василина була в селі повитухою, дітей приймала – куди тому фельдшеру. А ще казали, як завжди на повитух, що вона трохи ворожить. Химерна була баба, тому голова так і сказав – без баби Василини спокійніше, комісії не будуть чіплятися, що антисанітарію розводить, і про антирелігійне виховання, і про забобони – хай тут залишається, коли хоче. Ну а як люди вивезли все майно, жінки зібралися у неділю, розвели вапна, та й побілили усі хати. Смолою підвели, щоб усе як годиться. Позамітали подвір’я. Два дні працювали, потім перехрестилися та пішли.
 Не знаю, як кому, а мені мороз поза шкірою пішов. Настільки яскраво я уявив цю картину. У мене бабуся на Великдень завжди хату білила, вже, пам’ятаю, ледь ходить, а все одно лізе на ослінчика та білить. І так само смолою підводила знизу, у гасі розчиняла, якось я їй допомагав. Уявіть собі таке – порожнє село, побілені хати. В Чорнобилі такого не було. Так я приблизно і висловився.
  – В Чорнобилі і справді не було. Там людей вивозили за кілька годин. А тут час був підготуватися. Ну і причепурили село востаннє.
  – Це страшно, – сказала Маринка.
  – Страшно. Залишати свою хату – це страшно. А село – ще страшніше. Ну а тоді вода прийшла, все змила.
  – І що, вони досі тут стоять під водою, ці хати? – перепитав Серьога.
  – Та де там! Тут же будували з глини, з соломою мішали, гною додавали для еластичності. Воно все у воді розійшлося, як і не було. Дахи очеретяні. Хіба балки попливли десь чи погнили на дні. Старе село розчиняється в воді без залишку, як розчинна кава.
  – Ну а тая баба? – Маринка дивилася на професора, немовби вперше чула цю історію.
  – Яка?
  – Повитуха, що залишилася?
  – А! Невідомо. Ніхто її не бачив з того часу. Чи пішла десь, чи справді потонула. Отут же її хата якраз була, біля сусіднього острова. Як будете колись поруч – пристаньте, подивіться. Там садок залишився, груші, яблуні. Здичавіли, звичайно, але все одно цікаво. Тільки вдень приставайте, бо вночі там краще не крутитися. Недобре це місце.
  – Як це, недобре? – перепитав я.
  – А так. Різне про нього розповідають, але нічого доброго. Оце ж якраз на повний місяць починаються там всякі фокуси. Кажуть, стара Василина спокою не знайде.
 Голоси з того боку протоки замовкли, немов теж прислухалися до розповіді. Я відзначив це і уточнив:
  – На цьому самому острові, де зараз співали?
  – Еге ж, на ньому.
  – Так що ж ви кажете, що місце недобре, коли люди оно розважаються, і нормально все?
 Професор подивився на мене скептично, потім звів брови докупи:
  – Ну, якщо нормально, це добре. Але мені здається, що там нікого немає.
  – Як це, немає? – не зрозумів я.
  – Принаймні вдень нікого не було, та й потім я не чув, щоб хтось приплив. А чутно тут, самі знаєте, кожен сплеск.
  – Ну а хто ж це співає?
  – Василина, – сказав професор абсолютно серйозно…

В розробці

 …Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.
  - Перепрошую, пана, але потрібна ваша допомога.
  - Моя? - у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагнта УГС?
  - Так, саме ваша, ви ж лікар?
  Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. В моїх нових документах у графі 'фах' дійсно значилося 'лікар', бо хто ж іще може представляти корпорацію 'Краса і сила' за кордоном?
  - Що трапилося? - одягнув я професійний вираз на обличчя.
  - Там пасажирці кепсько.
  Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно - тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.
 ? Ведіть! - Я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.
 Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що, коли хвора - старенька бабуся? Шансів на це - дев'ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, але й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку, - яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.
 Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі - якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися у ридикюлі.
 А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з'ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це - скандал, а скандал - найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.
 Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.
  – Прошу, - показала рукою стюардеса.
  – Оце хвора?
  – А то що?
  – Та так, нічого. - Я почухав потилицю. - І чим вона хво… Тобто, що трапилося?
 У нашій лікарській професії головне - апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.
 – Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?
 Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:
 – Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.
 – Враження, - похмуро пробурмотів я.
 Стюардеса почервоніла ще більше.
 Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:
 – Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?
 – Пробачте, - бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.
 І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся - там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?
 Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:
 – Особисті речі!
 – Чиї?
 – Ну не мої ж. Пасажирки!
 – Хвилиночку.
 Вона миттєво і, здається, з задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.
 А поки випала нагода роззирнутися навкруги у пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках - відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.
 Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі - ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути - блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив - адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розcтібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.
 Клац!
 Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся у пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса .
 Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!
 – Кисень, - промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. - цеє… не вистачає… їй.
 – Підкрутити кондиціонер?
 – Авжеж! - наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.
 Нічого, хай поважає.
 Дівчина злякано зникла за пультом.
 Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап'ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.
 – Прізвище? - суворо спитав я.
 – Моє? - затинаючись перепитала стюардеса.
 – Ні, твоєї бабусі!
 – Затуливітер, - майже прошепотіла вона.
 Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.
 –? На чорта мені прізвище твоєї бабусі!
 – Але ж ви самі…
 – Хворої прізвище, - я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.
 Відчувши послаблення вона навіть зраділа:
 – А! Так це я зараз. Зараз.
 Пальці хутко заклацали клавіатурою.
 – Розсковська. Агнєшка Розсковська.
 – Пишіть: Огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… - вільною рукою я видобув посвідку - лікар першого класу Мамай.
 Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!
 – Записали?
 – Авжеж.
 – Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне - дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, - при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.
 За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш - обійдуться й таким.
 Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.
 Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.
 – Ет, якби зі мною були інструменти…
 – У нас є все, що потрібно. - Запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.
 Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все - як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.
 – Ні, - підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. - Ми будемо впливати безпосередньо на серце.
 Колись нам показували цей фокус - біомасаж серця. Що сказати - на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.
 – Подушку - скомандував я.
 Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.
 – Відійдіть - попрохав я.
 Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати - не знаючи техніки і не маючи досвіду втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.
 І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.
 – Поможе, не поможе - заплати, небоже - пробурмотів я перевірену віками мантру.
 – Що ви кажете?
 – Тихо! - гавкнув я у відповідь і стюардеса принишкла.
 А я уже завівся:
 – Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.
 Я стояв над дівчиною, як ідіот і бурмотів усе підряд. Рука тримала білу і гарну, між іншим, грудь. Зверху на ній я помітив татуювання - два серця поряд. Одне трошки більше, друге трошки менше. Красива штучка. Мабуть, знак від коханого.
 – Ішов пес через овес…
 Ви не повірите, але тут я раптом почув, як серце під рукою починає калатати. Гм, цікаво.
 А воно з кожним ударом додавало.
 – … то хай не буде шкоди і тому вівсові.
 Я вже розійшовся не на жарт, і серце, напевно, відчуло це, та застукало, немовби прокидаючись від глибокого сну.
 Рука дівчини несамохіть поворухнулася.
 – Оживає! - вигукнула стюардеса.
 – А ви думали! - впевнено відповів я.
 Теорія медицини в особі моєї бабусі формулювала цю методу приблизно так: 'Як не спаралізує, то попустить'.
 
 І тут двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла іще одна стюардеса з радісним обличчям.
 – Я знайшла лікаря!
 За нею до відсіку увірвався огрядний бородань професорського вигляду. Господи, цього тільки мені бракувало.
 – Так, що тут трапилось, що трапилось?.. Колега? - Спитав він огидним професорським голосом, у нас в Академії так говорив історик, якого всі не любили.
 – Лікар першого класу Мамай - сказав я, простягаючи посвідку відповідно до етикету.
 – Мамай? - Перепитав він, - щось я про вас не чув.
 – Я теж про вас не чув. - огризнувся я.
 – А! Косметолог! - у голосі забриніли нотки зверхності. - Дозвольте відрекомендуватися, професор Гладкий.
 Я задля годиться глянув на його посвідку. Справжня. І прізвище легко запам'ятати, бо воно відповідає зовнішності - от кому б вживати 'Граціозу'. А заразом побічні ефекти не страшні.
 – Колего, ви дозволите поцікавитись?
 Професор був на своїй території. Я не міг не дозволити, і він це знав.
 Довелося відсторонитися. Гладкий вправно схопився за пульс, попхекав, тоді послухав дихання.
 – А можна поцікавитися журналом? - уже не так зверхньо мовив він.
 – Прошу - моя помічниця клацнула по клавішах.
 Професор кілька хвилин уважно читав, шкрябаючи себе по бороді. Тоді підвів голову і широко посміхнувся:
 – Вітаю вас, колего! Все було зроблено бездоганно. Я б навіть сказав, зразково. Чесно сказати, не кожен наважиться на активацію серця, я б, зокрема, вдався до медикаментозного впливу. Але те, що зробили ви… І при такій важкій патології…Прийміть мої щирі компліменти.
 Я криво посміхнувся, однак потиснув простягнуту руку. Цікаво, про яку це патологію він торочить.
 – Пробачте за відвертість, - вів далі професор, - я ніколи не був надто високої думки про косметологів, проте зараз готовий привселюдно вибачитися. Цей випадок воістину можна включати до підручників.
 Здається, я навіть трохи зашарівся. От бачите - можна до підручників. А то зразу - косметолог, косметолог! Наче ми, косметологи, не лікарі.
 – Ви дозволите, колего, запросити вас на філіжанку кави. А чи коньяку? Заради такого випадку можна і коньяку, га?
 Я кисло кивнув:
 – Із задоволенням. Але мені б трохи поспати…
 – Розумію, розумію. Після такого енергетичного викиду потрібно відновитися. Але коньяк лишається за мною.
 – Згода.
 – Пане професоре, пробачте, - втрутилася раптом одна із стюардес. - А ви бачили, яке красиве татуювання в неї на грудях? Мабуть, коханий десь на неї чекає. А міг би не дочекатися, якби не доктор!
 Підлабузниця!
 Професор посміхнувся і зробив два кроки до крісла пацієнтки.
 – Ні, красунечко. - Товстий професорський палець тицьнувся просто у білу грудь. – Ці два серця означають тільки те, що у нашої хворої насправді два серця.
 – Як це? А таке буває? - хором запитали стюардеси.
 – Буває. І у таких випадках пацієнтам роблять стандартне татуювання, щоб кожен лікар знав і був дуже обережним у застосуванні серцевих процедур. От, колега вам підтвердить.
 – Угу - кивнув я.
 А що іще я міг сказати?

– Правда, тоді він ще не був парторгом,
– голос священика стишився до рівня конфіденційності.
– Він тоді був комсоргом. Бо це дуже давно було, а він був зовсім молодим. Це люди розповідають. А молодому хлопцеві що треба – зрозуміло, дівчат! Особливо якщо він начальство, а комсорг тоді був начальство, бо міг до парторга напряму зайти, крім того, він родичем був голові колгоспу. Коротше, не могла йому дівчина відмовити, бо тоді зразу з’ясовувалося, що вона чи її батьки не зовсім політично зрілі, а якщо не допомагало, то могло з’ясуватися, що вони мають приватновласницькі інстинкти… Ну, ви розумієте.
Таке паскудство – не приведи Господи. А потім і за жінок взявся заміжніх. Став залицятися до однієї, і все проходу їй не дає. А жінка була чесна, і розумієте, яка біда – сказати чоловікові, так він просто приб’є комсорга, а за таке самі розумієте, що могло бути. Ідеологія.
І нема кому жалітися. Колгоспник тоді був гірший за собаку. А комсорг спочатку подарунки робив, те, се, потім погрожувати став. Потім чоловіка її якось сп’яну зустрів – каже, посаджу в тюрму, якщо не дасть мені твоя дружина. Так і сказав.
Той не знає, чи зразу втопитися, чи спочатку цього паскудника задавити. А цей завів манеру – щодня заходить до хати, сідає та мовчить. Бачить, що всі перелякані, милується, наволоч.
Посидить, поки стемніє, обматюгає всіх – і додому. Так розповідають, я не сам вигадав. Стало вже жінці непереливки.
Подруги радять – дай ти йому, од тебе шмат не одпаде, а так дійсно зробить щось погане, і не одмиєшся ніколи, будеш ворогом народу. Та в сльози. А мати її стара на все це дивилася-дивилася та якось доньку і навчила. Мати у неї була відьма. Тобто це люди кажуть, я сам не бачив, то не скажу, а люди знають. І от одного дня підходе жінка до комсорга просто на вулиці, і очі долу опуска, щось сказати хоче. Він – що таке? Вона треться, мнеться. Каже, згодна я, люблю тебе, хочу тебе, тільки, каже, не маю де. Він посміхається, мовляв, степ широкий, копиці м’які. Вона – холодно у копиці, осінь уже, а додому я ж тебе не приведу, хіба до тебе. Він, зрозуміло, відмовився. Бо який би не був, а ніколи б додому, до батьків не привів чужу жінку. Ну і розгубився трохи, бо вперше таке почув, раніше всі якось самі влаштовували побачення – то у клуні, то в коморі.
А жінка каже – якби ти міг ключа від колгоспної контори дістати… Він спочатку очманів, мовляв, ти що це придумала? А потім поміркував, і дуже йому ця думка припала до смаку. І справді – він уже всюди пробував, і в полі, і в стодолі, і під деревами. А в конторі – ніколи. Цікаво.
Дістану, каже, ключі, а прийдеш? Вона киває, а сама червоніє. Ну комсорг щоки надув – а що, його таки верхнє. Випрошує у свого родича, голови, ключі від контори, мовляв, стінну газету будемо малювати до свята, щоб без відриву від виробництва, вночі.
Той здивувався, але ключа дав. І от чекає комсорг в конторі, коли ж вона прийде, а сам уявляє, як він з нею буде і де – на столі чи на підлозі, ви ж знаєте, чоловікові завжди є про що поміркувати перед побаченням. А вона не йде. Він уже зовсім розпалився, у віконця виглядає – нема сил терпіти. Ну, нарешті прийшла.
Зайшла, в кутку стала. Він до неї – а від неї пахне, як у лузі навесні, якимись травами, зіллям. Готувалася, значить, до побачення. Він схопив її в обійми і почав цілувати, а вона випручалася і каже – зачекай, не спіши. Я сама все зроблю. Я тобі таке зроблю, що дівчата тобі такого ніколи не робили. Він аж підстрибнув: що то воно? Аж не може. Вона каже: роздягайся. Він: а ти? Вона: слухай, що тобі говорять. Ну він зовсім сором втратив, сорочку зніма, штани, просто перед нею. І став, готовий до бою, чекає, що ж воно буде. А жінка подивилася на нього голого, посміхнулася та кличе до себе ближче. Як підійшов, кладе руки йому на стегна і повільно так стає колінами на підлогу. А сама посміхається. Комсорг аж розгубився. Ні, він чув про таке, але в селі тоді порядки були, самі знаєте. І щоб дівчата хлопцям отаке робили, навіть уявити ніхто не міг. Злякався комсорг трохи, але цікаво ж, йому вже й багато не треба, тільки торкнися – і готовий.
А жінка руки з його стегон знімає… Він аж очі закотив. Коли раптом чує – стукіт у двері. Та так сильно. Він поворухнутися – не може, очі відкрити – не може. А ззовні кричать, репетують. От почали вже двері ламати. А йому несила навіть пальцем повести, немов колода справді. Зламали двері. Це вже ранок був, планірка починалась, всі бригадири зібралися. Заходять і бачать, що комсорг голий стоїть серед контори, а перед ним на столі бюст товариша Сталіна. І бачать, що комсорг йому в рота всунув… ну, ви розумієте. Що там було, не сказати! Комсорга в кайдани і в район. Люди сміються, аж помирають, а розповісти нікому не можуть, бо тоді тільки за одну таку розповідь можна було поїхати пасти білих ведмедів, гірше чим за сам факт. Сам факт ніхто навіть уявити собі не міг. І слідчі теж. Жоден з них так і не наважився написати у справі, що ж робив комсорг у конторі, хоч сміялося все НКВД. Так і сидів бідолаха ні за що, а тут якраз Сталін помер, начальство вирішило справу не роздувати, тим більше що політика самі знаєте яка пішла. Взяли з хлопця страшну підписку про нерозголошення і відпустили. Так, вирішили, надійніше, бо як почати ту справу писати, невідомо хто слідом піде, чи не вся районна контора, і ті, що писали, і ті, що читали. Приїхали в колгосп, і там з усіх взяли підписку. А тоді вже засудили культ, і з’ясувалося, що комсорга ніхто навіть з комсомолу не виключив. Забулися. І пішов він далі по комсомольській лінії, а тоді по партійній. Правда, прізвище довелося поміняти і переїхати. Так і опинився в нашому селі шановний парторг.

 
РУСАЛКА
 Вона вишивала маленьких русалочок — зелених, як водорості, настільки зелених, наскільки дозволяли вітчиз- няні нитки. Русалки лежали на боці, задерикувато підняв- ши хвоста і цнотливо прикриваючи зеленим-таки волос- сям ніжні дівочі груди. Загалом-то вони були веселі, ці русалки, але якщо придивитись, у глибині зелених очей зачаїлося... ні, не сум, а щось інше, щось мудре і водно- час ліричне, що не дозволяло ставитись до них надто легко-важно.
 Одну з перших русалочок вона вишила йому на комірці бавовняної сорочки. Він засміявся. Йому сподобалося. Маленька русалочка своїм зеленим хвостом чудово відтіняла його неголену мужність і додавала шарму линялому одягу у стилі “Кемел”, немов штрих геніального майстра.
 — Кицюню, — сказав він і ніжно попестив рукою її довге волосся. — Ти у мене сама як русалка.
 Вона вдячно засміялася і притислась до могутнього плеча.
 Другу русалочку вона вишила на кишені грубезної джинсової куртки. І так до місця, аж дивно. Наче куртка все життя чекала тільки цієї маленької істоти.
 Він знову попестив її своєю великою рукою, але в очах зблиснув вогник цікавості.
 — Лакоста, — пробурмотів він незрозуміле слово і примружився. — Чорт забирай, це ж ніяк не гірше. У них — крокодил, але що може бути гіршим за крокодила? Принаймні не русалка. Так?
 Вона погодилась. Вона погодилась би з усім, що б він не сказав. А він схопив свою куртку та побіг кудись, як і завжди бігав. Він був дуже зайнятою людиною.
 — Кицю! — скзав він, коли повернувся. — Всі вирішили, що це виглядає фірмово. А головне — це виглядає дорого. Таке наший — і вважай півтора раза вгору. Га? Кицю, ти геніальна!
 Вона знову вдячно посміхнулася і потерлася щокою об могутнє плече.
 А наступного дня він взяв її з собою туди, де між столів, швейних машин та купи ганчір’я стояла одна, родом з Німеччини машинка, і машинка ця вміла вишивати все на світі, і притому сто разів підряд. Треба було тільки навчити. Не сказати, щоби це далося легко — все ж таки техніка є техніка, але наприкінці дня чудова німецька вигадка вже абсолютно самостійно вишила першу зелену-зелену русалочку із задерикувато піднятим хвостом та ніжними дівочими персами. Робітники зібралися навкруги, захоплено спостерігаючи, як розумні голки роблять свою справу.
 — Клас, — сказав хтось. — Куди тим крокодилам.
 — А мені не подобається, — відповів інший.
 Але русалочка вже пливла білою тканиною.
 І тоді він взяв її за руки, підвів, натомлену, із стільця і просто при людях міцно поцілував.
 Вони шили. Тобто не зовсім шили. Вони купували на фабриках трикотажні сорочки, футболки, светри і пришивали до них яскраві лейбли, ліпили картинки. Здається, це звалося спільним підприємством. І дивно, маленька зелена русалочка змогла їм пригодитися більше за будь-яку яскраву морду. Вона надавала справжнього шарму, відтінку елітарності, чогось такого, начебто для знавців, а саме знавці, як відомо, здатні платити найбільші гроші.
 І закрутилася справа. Чудова німецька машинка старанно стукотіла, саджаючи десятки русалочок на комірці, кишеньки та кокетки. І незабаром уже люди почали звикати до зелених красунь на одязі. Це стало навіть модним. Завелися грошенята. А він тепер ще рідше з’являвся вдома, бо розширення виробництва вимагає більше часу. І це зрозуміло.
 Вона чекала його. Він приходив і пестив її довге волосся. Але потім знову біг до справ, і вона знову чекала.
 Вона полишила вишивання. Бо, крім русалочок, нічого не вміла, а їх уже стільки наплодила розумна німецька машинка, що було просто нецікаво. Вона читала книжки й дивилась у вікно, а там був вечір, чомусь завжди тільки вечір, і у вікні будинку навпроти світилася жовта лампа.
 Вона довго так чекала. А одного разу задзвонив телефон. Це був він. Він сказав, що більше не прийде. Він так просто це сказав: “Більше не прийду”, — певно, чекав, що вона щось запитає. Але вона не запитала. Вона знайшла у шафі його сорочку з русалочкою на комірці, одягла і вийшла на берег Дніпра. Вона довго стояла над каламутною водою, а потім стрибнула вниз з бетонного парапету, і кола пішли на всі боки, немов русалка хвостом вдарила.
 А у місті з’явилася пошесть. Здоровезних дужих чоловіків почали знаходити вдома мертвими, посинілими, і обличчя їхні кривила жахлива мертва посмішка. Приїздила міліція. Плакала родина. І мовчки дивилася на це зелена русалочка з комірця чи з кишені сорочки, задерикувато піднявши хвоста та цнотливо прикривши волоссям ніжні дівочі перса.

В розробці

В розробці